Олеся Новосад  

                 Рецензія на фільм "ТойХтоПройшовКрізьВогонь” М. Іллєнка 

            Переглядаючи європейські, ба навіть голлівудські стрічки, де використані найновіші технологічні досягнення, мимоволі виникає думка, а чому в українському кінематографі досі цього немає. Інертність кіно процесу в Україні вражає: кіномитці у вільному плаванні ще досі не знайшли свого берега. Відсутність державного фінансування на кіновиробництво в незалежній Україні вбило паростки цілого покоління дотичного до кіно: від сценаристів до звичайних менеджерів, які займалися відбором цікавих проектів, організацією зйомок та просуванням фільмів у прокаті. Не дивно, що на знімальному майданчику сьогодні зустрічаються два різних покоління: загартовані українською поетичною школою кіномитці та молоді обдарування, виховані на американських комерційних бойовиках, трилерах тощо. Українське кіно минуло стадію експерименту, де в часі пошуку нових форм зображень, розробці сучасних тем та сюжетів, утворюється певна стилістика саме національного кінематографу. Ми і досі не знаємо, яким має бути українське кіно, кожний режисер торує власний шлях, але найчастіше губиться серед масових одноманітних проектів. І ось довгоочікувана пр’ємєра відомого майстра – Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь”. З притаманною поетизацією образів, з’являється новий сучасний ритм, де навіть не встигаєш насолодитися поезією, а просто намагаєшся вловити сюжетну канву, але і тут виникає багато запитань, зокрема, а чи справді існують ті почуття у головних героїв, про які йдеться в кінострічці? Відповідь глядач шукає самостійно чи при наступному перегляді фільму, чи у фінальному кадрі, де нарешті головний герой - Іван Додока, через посвяту, давній ритуал індіанців, отримує нове ім’я, чи між рядків кінокадру, який так несподівано щоразу обривається. Але важко залишитися зовсім байдужим до історії льотчика Івана. Давно українське кіно не бачило своїх героїв, з незламним духом, з пристрасним, впевненим поглядом в очах, не революціонера, який кличе на барикади, а спокійного звичайного чоловіка з роду характерників, що передають свої таємниці з покоління в покоління. Звідси і виникло відчуття певної настанови, повчання молодим. Адже не лише з гучних відомих імен: Андрей Шептицький "Владика Андрей” (Олесь Ярчук), Роман Шухевич "Нескорений” (Олесь Ярчук), Іван Мазепа "Молитва за гетьмана Мазепу” (Юрій Іллєнко) складається Україна, її герої – це і звичайні люди, які силою духу, нескореності змогли подолати систему, яка знищувала одвічні людські цінності.

            Говорити про недоліки фільму недоречно, бо насправді немає з чим порівнювати, українське кіно лише намагається заявити про себе у світі, завоювати увагу іншого глядача, який не знає нашої історії, мови, народної творчості, який взагалі байдужий до чужої культури, тому, коли звучить з екрану: "Перший український фільм у 3Д форматі”( "Любов і точка”) сценариста Дениса Замрія, який і у стрічці Михайла Іллєнка працював як сценарист, насправді розумієш, що нічого українського окрім території виробництва у ньому немає. У фільмі "ТойХтоПройшовКрізьВогонь” теж незвично чути різні мови, хотілося б насолодитися повною мірою звучанням української на екрані, але якось навіть символічно вийшло – так українська культура завойовує свій простір у світі через звучання чотирьох мов. Доволі яскраво простежуються взаємодія просторово-часових вимірів: образи-символи, які мандрують з фільму у фільм в українському кінематографі такі, як лелеки, які летять у небі, яблука, які котяться по землі, ворожка, що пророкує долю героям, пісня, що раптом змінює свої мотиви і стає індіанською. Ці образи допомагають ідентифікувати себе глядачеві з культурою наших предків, але разом з тим не обмежують простір, кожен має можливість почувати себе незалежним будь - де у світі: і в Америці, і в Росії. Брати Капранові, які зіграли у фільмі епізодичну роль, тому підтвердження, їхні впізнаванні обличчя коло кукурудзяного поля, додають особливого колориту. Адже так мало на екрані українських акторів, і так багато невідомих імен, які мали б можливість заявити про себе в українському кінематографі. Глядач уже відкрив нового героя екрану – Дмитро Лінартович, який зіграв Івана Додоку.

            Варто відзначити і саму подію – показ фільму в кінотеатрах, адже на перегляд збиралися як на свято цілими родинами і зустрічали друзів словами: "А ти вже бачив новий український фільм?” І йшли в кінотеатр не тільки тому, що український, а просто Михайло Іллєнко створив цікавий сучасний фільм, який навіть діти дивилися з легкістю.